Блох Фелікс ( народився 23.10.1905) - американський фізик, член Національної АН (1948). Народився в Цюриху. У 1924—27 навчався в Цюрихському політехнікумі, закінчив Лейпцизький університет (1928). У 1934-77 працював у Станфордському університеті (з 1936 — професор), у 1942—45 — у Лос-Аламоській лабораторії, у 1954—55 — директор ЦЕРНу.
Роботи присвячені фізиці твердого тіла, магнетизму, квантовій електродинаміці, надпровідності, ядерній фізиці. Заклав (спільно з Л. Бріллюеном) основи зонної теорії твердих тіл (1928) і низькотемпературного феромагнетизму. Запропонував для опису руху електронів у полі кристалічної ґратки кристала хвильову функцію (функція Блоха), що виявилося суттєвим для розуміння електронних властивостей твердих тіл. Увів спінові хвилі. Теоретично відкрив у 1930 температурну залежність самовільної намагніченості феромагнетиків в області температур значно нижче точки Кюрі (закон ступеня три других Блоха), залежність ідеальної частини питомого електричного опору металів від температури (формула Блоха — Грюнайзена). У 1932 розвинув якісну теорію оборотних процесів зміщення у феромагнетиках.
Вказав (1936) на часткову поляризацію нейтронів при проходженні через намагнічену феромагнітну речовину (ефект Блоха) і дав його теорію. Разом з Л. Альваресом виміряв у 1940 магнітний момент вільного нейтрона. Незалежно від Е. Парселла відкрив у 1946 ядерний магнітний резонанс (Нобелівська премія, 1952). Відомий також формулою Бете — Блоха для гальмівної здатності, теоремою Блоха в теорії надпровідності, теоремою Блоха — Нордсіка в квантовій електродинаміці, рівняннями Блоха, що описують ядерний магнітний резонанс.
У 1965—66 — президент Американського фізичного товариства.