Файнберг Яків Борисович (народився 7.09.1918) — радянський фізик, академік АН УРСР (1979). Народився в Золотоноші (нині Черкаської обл.). Закінчив Харківський університет (1940). З 1946 — працює в Харківському фізико-технічному інституті (з 1972 — завідувач відділу), в 1949—72— доцент, професор Харківського університету.
Роботи в галузі фізики і техніки прискорювачів, фізики плазми, плазмової електроніки, керованого термоядерного синтезу. Розробив (1947) теорію лінійних прискорювачів на біжучій хвилі, лінійний плазмовий бетатрон, запропонував нові методи прискорення, зокрема змінно-фазове фокусування (1953), прискорення хвилями густини заряду в плазмі і в некомпенсованих електронних і протонних пучках (1956).
Передбачив (1948) з О. І. Ахієзером пучкову нестійкість плазми. Разом зі співробітниками виявив (1957 — 60) її експериментально, визначив основні характеристики процесів пучкової нестійкості, запропонував методи керування пучковими нестійкостями і теорію. Разом зі співробітниками виявив плазмово-пучковий розряд і пучковий нагрів плазми (1961). Співавтор відкриття ефекту аномально високого опору плазми при великих густинах струму та її турбулентного нагріву (1961). Поряд з В. Й. Векслером і Г. І. Будкером поклав початок колективним методам прискорення. Заклав основи релятивістської та нерелятивістської плазмової електроніки.