Леонтович Михайло Олександрович (7.03.1903 — 30.03.1981) — радянський фізик-теоретик, академік (1946, член-кореспондент 1939). Народився в Москві. Закінчив Московський університет (1923). У 1929 — 34 працював у Науково-дослідному інституті фізики Московського університету, у 1934 — 41 і 1946 — 52 — у Фізичному інституті АН СРСР. З 1951 працював в Інституті атомної енергії імені І. В. Курчатова. Одночасно в 1934-45 і в 1955-71 — професор Московського університету.
Роботи присвячені електродинаміці, фізичній оптиці, статистичній фізиці, термодинаміці, квантовій механіці, теорії коливань, акустиці, радіофізиці, фізиці плазми і проблемі керованого термоядерного синтезу. Спільно з Л. І. Мандельштамом у 1928 побудував теорію явища підбар'єрного переходу частинки в квантовій механіці (тунельного ефекту), у 1929 брав участь у створенні повної класичної теорії комбінаційного розсіювання світла в кристалах. У 1937 разом з Мандельштамом запропонував загальний метод розгляду явищ дисипації в системах зі скінченним часом релаксації, який набув широкого застосування у фізиці твердого тіла і газодинаміці.
Надзвичайно плідними при дослідженні широкого кола задач електродинаміки є запропоновані Леонтовичем «граничні умови» для електромагнітного поля на поверхні тіл з великою комплексною діелектричною проникністю. Розробив метод розв'язання граничних задач електродинаміки і теорії поширення радіохвиль — так званий метод параболічного рівняння, який здобув загальне визнання і стимулював прогрес багатьох напрямків математичної фізики. Спільно з В. А. Фоком у 1946 досліджував поширення радіохвиль уздовж поверхні Землі. Багато зробив для створення основ теорії тонких дротяних антен. Разом із С. М. Ритовим встановив взаємозв'язок між кореляцією флуктуацій струму в середовищі та її провідністю.
У 1951 очолив теоретичні дослідження з фізики плазми і проблеми керованого термоядерного синтезу в нашій країні, будучи ініціатором і активним учасником більшості робіт у цій галузі. Йому належить тут низка фундаментальних фізичних ідей, зокрема щодо основ теорії перспективного термоядерного реактора — токамака. Створив (1953) теорію інерційного стиснення плазми зі струмом, яка лежить в основі імпульсних процесів. Його ідеї про врівноваження тороїдального розтягування плазми зі струмом за допомогою провідного кожуха і про стабілізацію плазмового витка сильним магнітним полем лежать в основі системи «Токамак». У 1958 за дослідження потужних імпульсних розрядів у газі для одержання високотемпературної плазми удостоєний Ленінської премії.
Засновник наукових шкіл з радіофізики і фізики плазми. Золота медаль О. С. Попова.