Закон Ламберта, закон, згідно з яким яскравість L поверхні, що розсіює світло (дифузної), однакова в усіх напрямках. Сформульований у 1760 німецьким вченим Й. Ламбертом (J. Lambert). З визначення закону Ламберта випливають прості співвідношення між світловими величинами: світністю М і яскравістю L: М=πL; між силою світла плоскої поверхні, що розсіює, по перпендикуляру до неї (I0) і під кутом θ(Iθ): Iθ=I0*cosθ. Останній вираз означає, що сила світла такої поверхні максимальна по перпендикуляру до неї і, спадаючи зі збільшенням θ, стає рівною нулю в дотичних до поверхні напрямках.
Насправді лише небагато реальних тіл розсіюють світло без значних відхилень від закону Ламберта навіть у видимій області спектра. До них належать поверхні, покриті оксидом магнію, сірчанокислим барієм, гіпс; з каламутних середовищ — молочне скло, деякі типи хмар; серед самосвітних випромінювачів — абсолютно чорне тіло, порошкоподібні люмінофори. Закон Ламберта, тим не менше, знаходить широке застосування не тільки в теоретичних роботах, як схема ідеального розсіяння світла, але й для наближених фотометричних і світлотехнічних розрахунків.
Насправді лише небагато реальних тіл розсіюють світло без значних відхилень від закону Ламберта навіть у видимій області спектра. До них належать поверхні, покриті оксидом магнію, сірчанокислим барієм, гіпс; з каламутних середовищ — молочне скло, деякі типи хмар; серед самосвітних випромінювачів — абсолютно чорне тіло, порошкоподібні люмінофори. Закон Ламберта, тим не менше, знаходить широке застосування не тільки в теоретичних роботах, як схема ідеального розсіяння світла, але й для наближених фотометричних і світлотехнічних розрахунків.