Бете Ганс Альбрехт (народився 2.07.1906) — фізик-теоретик. Народився в Страсбурзі. Закінчив Мюнхенський університет (1928). У 1928-33 викладав у Франкфуртському, Штутгартському, Мюнхенському та Тюбінгенському університетах, у 1933—35 — у Манчестерському та Брістольському університетах. У 1935—75 працював у Корнельському університеті (з 1937 — професор). У 1943—46 очолював теоретичний відділ у Лос-Аламоській лабораторії.
Роботи присвячені квантовій механіці, ядерній фізиці, проблемі ядерної матерії, теорії твердого тіла, теорії ядерних реакторів, астрофізиці. У 1929 розробив теорію кристалічного поля. У 1934 дав формулу для визначення втрат енергії зарядженої частинки під час її руху в речовині, у 1951 — рівняння, що описує систему двох взаємодіючих частинок (рівняння Бете—Солпітера). Передбачив у 1934 обернений бета-розпад, незалежно від інших розробив у 1937 основи каскадної теорії розвитку злив у космічних променях і статистичної теорії ядра. Здійснивши аналіз термоядерних процесів, що відбуваються всередині зір, відкрив цикли термоядерних реакцій, які є джерелом енергії зір головної послідовності (Нобелівська премія, 1967): протон-протонний (1938, незалежно від Ч. Крітчфілда) і вуглецево-азотний (1938—39, від К. Вайцзеккера).
У 1947 разом із Р. Маршаком припустив існування двох різних типів мезонів. Незалежно від інших висунув ідею перенормування маси (1947) і пояснив лембівський зсув рівнів, інтерпретуючи його як ефект взаємодії електрона з полем випромінювання. У 1955 постулював (незалежно від Р. Сакса) зарядову незалежність сильних взаємодій.
Член низки академій наук і наукових товариств. У 1954 — президент Американського фізичного товариства. Медалі М. Планка (1955), Е. Фермі (1961) та ін. [48, 558, 559].