Лукірський Петро Іванович (13.12.1894—16.02.1954) — радянський фізик-експериментатор, академік (1946, член-кореспондент 1933). Народився в Оренбурзі. Закінчив Петроградський університет (1916). У 1918—54 працював у Ленінградському фізико-технічному інституті і одночасно в 1919—38 — у Ленінградському університеті (з 1928 — професор), з 1943 — завідувач фізичного відділу Радієвого інституту АН СРСР і з 1945 — професор, завідувач кафедри Ленінградського політехнічного інституту.
Основні роботи присвячені фізичній електроніці, фізиці рентгенівських променів, ядерній фізиці. Автор ряду експериментальних методів дослідження, зокрема методу сферичного конденсатора, методу паралельного зсуву характеристик, іонізаційного методу визначення контактних потенціалів. Виконав цикл робіт з фотоефекту, що стали класичними. Підтвердив рівняння Ейнштейна для фотоефекту і отримав найточніше на той час значення сталої Планка (1926). Детально дослідив електронну емісію з поверхні тонких металевих плівок та їх контактні властивості, що мало важливе значення для пояснення механізму роботи складних фотокатодів і привело його до створення в 1937 сурм'яно-цезієвого фотокатода.
Дослідження Лукірського з фізики атомного ядра присвячені вивченню процесів взаємодії нейтронів і мезонів з ядрами та ін. Створив школу фізиків-експериментаторів (А. І. Аліханов, А. І. Аліханьян, Л. А. Арцимович, В. Є. Лашкарее, Л. Н. Добрецов, А. П. Жданов, В. М. Дукельський, А. Н. Мурін, С. В. Стародубцев та ін.)