Фейнман Річард Філіпс (народився 11.05.1918) —американський фізик-теоретик, один із творців сучасної квантової електродинаміки, член Національної АН (1954). Народився в Нью-Йорку. Закінчив Массачусетський технологічний інститут (1939). У 1942 здобув ступінь доктора філософії в Принстонському університеті, там же працював у 1942—43, у 1943 — 45 — у Лос-Аламоській лабораторії, у 1945 —50—у Корнельському університеті. З 1950 - професор Каліфорнійського технологічного інституту.
Праці присвячені квантовій теорії поля, квантовій електродинаміці, фізиці елементарних частинок, статистичній фізиці, надпровідності, теорії гравітації. У 1948 незалежно від Ю. Швінгера та С. Томонаги побудував сучасну квантову електродинаміку (Нобелівська премія, 1965). У 1949 розробив спосіб пояснення можливих перетворень частинок — так звані діаграми Фейнмана. Разом з М. Гелл-Манном (незалежно від Р. Маршака та Е. Сударшана) створив (1958) кількісну теорію слабких взаємодій.
Розвинув (1972) напівфеноменологічну картину генерації нових частинок у процесі зіткнень (масштабна інваріантність, або скейлінг). Передбачив, що якщо енергетичний спектр генерованих - частинок будувати у певному масштабі, то за високих енергій він повинен досягати універсальної граничної форми — форми плато, що слабко (логарифмічно) розширюється в міру подальшого зростання енергії. Запропонував (1969) модель нуклона, в якій точкові складові частини протона й нейтрона, на яких відбувається непружне розсіяння електронів високих енергій, назвав партонами (партонна модель нуклона).
У квантовій механіці розробив метод інтегрування за траєкторіями. Незалежно від Л. Онзагера розвинув (1955) теорію квантованих вихорів у надплинному гелії, показавши, що за достатньо великих швидкостей рідкий гелій повинен бути пронизаний квантованими вихорами. Один із перших запропонував (1963) застосовувати методи теорії збурень квантової теорії поля до проблеми квантування гравітації.
Автор відомого курсу «Фейнманівські лекції з фізики».
Медаль А. Ейнштейна (1954), Національна медаль за науку (1980) та ін.
Праці присвячені квантовій теорії поля, квантовій електродинаміці, фізиці елементарних частинок, статистичній фізиці, надпровідності, теорії гравітації. У 1948 незалежно від Ю. Швінгера та С. Томонаги побудував сучасну квантову електродинаміку (Нобелівська премія, 1965). У 1949 розробив спосіб пояснення можливих перетворень частинок — так звані діаграми Фейнмана. Разом з М. Гелл-Манном (незалежно від Р. Маршака та Е. Сударшана) створив (1958) кількісну теорію слабких взаємодій.
Розвинув (1972) напівфеноменологічну картину генерації нових частинок у процесі зіткнень (масштабна інваріантність, або скейлінг). Передбачив, що якщо енергетичний спектр генерованих - частинок будувати у певному масштабі, то за високих енергій він повинен досягати універсальної граничної форми — форми плато, що слабко (логарифмічно) розширюється в міру подальшого зростання енергії. Запропонував (1969) модель нуклона, в якій точкові складові частини протона й нейтрона, на яких відбувається непружне розсіяння електронів високих енергій, назвав партонами (партонна модель нуклона).
У квантовій механіці розробив метод інтегрування за траєкторіями. Незалежно від Л. Онзагера розвинув (1955) теорію квантованих вихорів у надплинному гелії, показавши, що за достатньо великих швидкостей рідкий гелій повинен бути пронизаний квантованими вихорами. Один із перших запропонував (1963) застосовувати методи теорії збурень квантової теорії поля до проблеми квантування гравітації.
Автор відомого курсу «Фейнманівські лекції з фізики».
Медаль А. Ейнштейна (1954), Національна медаль за науку (1980) та ін.