Ландау Лев Давидович (22.01.1908-1.04.1968) — радянський фізик-теоретик, академік (1946). Народився в Баку. Закінчив Ленінградський університет (1927). У 1927-32-аспірант, науковий співробітник Ленінградського фізико-технічного інституту. У 1932—37 очолював теоретичний відділ Харківського фізико-технічного інституту і одночасно завідував кафедрою теоретичної фізики Харківського механіко-машинобудівного інституту, а з 1935 — кафедрою загальної фізики Харківського університету. З 1937 завідував теоретичним відділом Інституту фізичних проблем АН СРСР. Одночасно був професором Московського університету (1943—47 і з 1955) і Московського фізико-технічного інституту (1947-50).
Праці присвячені квантовій механіці, фізиці твердого тіла, теорії фазових переходів другого роду, теорії фермі-рідини і теорії надплинної рідини, фізиці космічних променів, гідродинаміці, фізичній кінетиці, квантовій теорії поля, фізиці елементарних частинок, фізиці плазми.
Вперше отримав (1937) співвідношення між густиною рівнів у ядрі та енергією збудження, поряд з Х. Бете і В. Вайскопфом є творцем статистичної теорії ядра. У 1957 запропонував закон збереження комбінованої парності (одночасно його сформулювали також А. Силам, Т. Лі, Ч. Янг) і незалежно від тих самих учених висунув теорію двокомпонентного нейтрино. Виняткове місце в науковій творчості Ландау посідають дослідження з теорії фазових переходів. Він детально вивчив фазові переходи другого роду і створив їхню теорію (1935 — 37). У дусі ідей теорії фазових переходів Ландау (разом із В. Л. Гінзбургом) побудував у 1950 феноменологічну теорію надпровідності, яка дала можливість пояснити низку суттєвих властивостей надпровідників і згодом стала основою для створення теорії надпровідників ІІ роду і теорії надпровідних сплавів (теорія Гінзбурга — Ландау — Абрикосова — Горькова).
У 1940—41 створив теорію надплинності гелію II, яка пояснила всі відомі на той час його властивості і передбачила низку нових явищ, зокрема існування в гелії другого звуку. Ці дослідження поклали початок фізиці квантових рідин. У 1956 Ландау розвинув теорію таких рідин (теорію фермі-рідини). У 1962 за піонерські дослідження з теорії конденсованих середовищ і особливо рідкого гелію Ландау було присуджено Нобелівську премію.
У 1930 розробив теорію діамагнетизму вільних електронів (діамагнетизм Ландау), вперше пояснивши природу діамагнетизму металів. Увів у 1933 поняття антиферомагнетизму як особливої фази магнетика. У 1935 разом із Є. М. Ліфшицем розробив теорію доменної структури феромагнетиків і встановив рівняння руху магнітного моменту (рівняння Ландау — Ліфшиця).
Суттєвих результатів досяг Ландау також і в галузі гідродинаміки, фізичної кінетики і фізики плазми. У 1936 дав кінетичне рівняння для плазми у випадку кулонівської взаємодії і встановив вигляд інтеграла зіткнень для заряджених частинок.
Значне місце в спадщині Ландау посідає створений ним разом із Є. М. Ліфшицем широко відомий багатотомний «Курс теоретичної фізики», який перевидавався багатьма мовами світу і відіграв велику роль як для розвитку самої теоретичної фізики, так і для виховання молодих теоретиків (Ленінська премія, 1962).
Герой Соціалістичної Праці (1954), Державні премії СРСР (1946, 1949, 1953). Член багатьох закордонних академій наук і наукових товариств. Медаль Ф. Лондона. Створив велику теоретичну школу (І. Я. Померанчук, Є. М. Ліфшиць, І. М. Ліфшиць, А. А. Абрикосов, А. Б. Мігдал, О. І. Ахієзер, Л. П. Горьков, В. Н. Грибов, І. Е. Дзялошинський, Л. П. Пітаєвський, І. М. Халатніков, В. Б. Берестецький, А. С. Компанеєць, Я. А. Смородинський та ін.).