Паулі Вольфганг (25.04.1900-14.12.1958) — фізик-теоретик. Народився у Відні. Закінчив Мюнхенський університет (1921). У 1921-22 працював у Геттінгенському університеті асистентом у М. Борна, у 1922 — 23 — у Н. Бора в Інституті теоретичної фізики в Копенгагені, у 1923 — 28 — доцент Гамбурзького університету, з 1928 — професор Політехнікуму в Цюриху (крім 1935 — 36, 1940-45, 1949-50, 1954, коли працював у США в Принстонському інституті перспективних досліджень).
Роботи стосуються багатьох розділів сучасної теоретичної фізики, у розвитку яких він брав безпосередню участь, зокрема квантової механіки, квантової електродинаміки, теорії відносності, квантової теорії поля, теорії твердого тіла, ядерної фізики, фізики елементарних частинок. У 1924 для пояснення надтонкої структури спектральних ліній висунув гіпотезу ядерного спіну, запропонувавши існування спінового і магнітного моментів ядер. У 1924—25 сформулював один із найважливіших принципів сучасної теоретичної фізики, згідно з яким дві тотожні частинки з напівцілими спінами не можуть перебувати в одному стані — принцип Паулі (Нобелівська премія, 1945). Пояснив парамагнетизм електронного газу в металі (1927), структуру електронних оболонок атомів. Разом з Е. Фермі ввів уявлення про сильно вироджений електронний газ у металах. У 1927 увів у нову, квантову механіку спін, а для опису спіну електрона — матриці (спінові матриці Паулі), створив теорію спіну електрона. Разом з В. Гайзенбергом здійснив у 1929 спробу формулювання квантової електродинаміки, увівши загальну схему квантування полів, заклавши тим самим основи систематичної теорії квантування поля. Пояснив (1928) надтонку структуру атомних спектрів.
Висловив у 1931 гіпотезу про існування нейтрино і сформулював у 1933 основні властивості нейтрино. Є автором фундаментальних досліджень з теорії елементарних частинок і квантових полів, а також мезонної теорії ядерних сил. У 1940 довів теорему про зв'язок статистики і спіну, у 1941 показав, що закон збереження електричного заряду пов'язаний з інваріантністю щодо калібрувальних перетворень. У 1955 в остаточному вигляді сформулював CPT-теорему, що відображає симетрії елементарних частинок.
Член Лондонського королівського товариства. Медалі Х. Лоренца (1930), Б. Франкліна (1952), М. Планка (1958) та ін.