Тамм Ігор Євгенович (8.07.1895-12.04.1971) — радянський фізик-теоретик, академік (1953; член-кореспондент 1933). Народився у Владивостоці. Закінчив Московський університет (1918), викладав фізику в Кримському університеті (1919—20) і Одеському політехнічному інституті (1921-22). У 1922 переїхав до Москви. У 1924—41 працював у Московському університеті (з 1930 — професор, завідувач кафедри теоретичної фізики), з 1934 - керівник теоретичного відділу Фізичного інституту АН СРСР (нині Відділ теоретичної фізики імені І. Є. Тамма). У 1945 організував і низку років був завідувачем кафедри Московського інженерно-фізичного інституту, потім у 1954-57 — професором Московського університету.
Роботи присвячені класичній електродинаміці, квантовій механіці, теорії твердого тіла, фізичній оптиці, ядерній фізиці, теорії елементарних частинок, проблемі термоядерного синтезу, прикладній фізиці. У 1930 побудував повну квантову теорію розсіювання світла в кристалах, для чого здійснив квантування не тільки світлових, а й пружних хвиль у твердому тілі, ввівши поняття звукових квантів, або фононів. Дав (1930) послідовне виведення формули Клейна — Нішіни для розсіювання світла на електроні, що мало важливе значення для утвердження релятивістського хвильового рівняння Дірака для електрона. При цьому вперше запропонував новий метод обчислень у теорії збурень частинки, що значно полегшує розрахунки.
Застосувавши квантову механіку до теорії металів, показав (1932) можливість існування особливих станів електронів на поверхні кристалів (рівні Тамма), спільно з С. Л. Шубіним заклав основи квантовомеханічної теорії фотоефекту в металах (1931). Побудував (1934) спільно з Д. Д. Іваненком одну з перших польових теорій ядерних сил, у якій вперше показав можливість перенесення взаємодій частинками кінцевої маси. Вже в 1935 Х. Юкава, виходячи з теорії Тамма—Іваненка, передбачив існування мезона як носія цих сил. У 1934 спільно з С. О. Альтшулером висловив ідею, що нейтрон має магнітний момент, з Л. І. Мандельштамом дав більш загальне тлумачення співвідношенню невизначеностей Гайзенберга в термінах «енергія — час».
У 1937 разом з І. М. Франком розвинув теорію випромінювання електрона, що рухається в середовищі зі швидкістю, яка перевищує фазову швидкість світла в цьому середовищі, — теорію ефекту Вавилова — Черенкова (Державна премія СРСР, 1946; Нобелівська премія, 1958).
У повоєнні роки перший розпочав дослідження з проблеми термоядерного синтезу. У 1950 висловив ідею термоізоляції гарячої плазми сильним магнітним полем і магнітного термоядерного реактора.
Роботи присвячені також проблемі взаємодії релятивістських частинок. У 1945 дав наближений метод розгляду частинок, відмінний від методу теорії збурень (метод Тамма — Данкова). У 60-х роках прагнув побудувати теорію елементарних частинок, що включає елементарну довжину.
Герой Соціалістичної Праці (1953). Державні премії СРСР (1946, 1953). Золота медаль М. В. Ломоносова (1968). Створив школу фізиків-теоретиків (В. Л. Гінзбург, М. О. Марков, С. О. Альтшулер, Д. І. Блохінцев, Є. Л. Фейнберг, О. С. Давидов, С. І. Петр, Л. В. Келдиш, Є. С. Фрадкін, С. З. Беленький, О. Д. Галанін, Д. А. Кіржниц, В. Я. Файнберг, В. П. Сілін та ін.) Член низки академій наук і наукових товариств.